Почесний громадянин міста Івано-Франківська, доктор фізико-математичних наук, професор Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника Іван Климишин стверджує: «Прожив я, нікуди не пхаючись – ні за грішми, ні за славою. Лише виконував повторене тричі братом мого батька Олексієм, вояком УПА і багаторічним в’язнем ГУЛАГУ: «Господь дав тобі талант, тож маєш працювати-писати-утверджувати нашу гідність пером! Щоб Україна була українською!» Тепер ось приїжджаю на батьківський хутір з думкою: я таки дещо для цього зробив…» За це «дещо» Американський біографічний центр визнавав його чотири рази «Людиною року» і вніс до книги «Великі мислителі початку XXI ст.». Рішенням Міжнародного Астрономічного союзу іменем «Климишин» названо планету № 3653. А його учень та послідовник Сергій Михайлович Андрієвський про Івана Антоновича каже просто: «проф. Климишин – національне надбання нашої держави!».
Дитинство і юність. Трохи холоду, трохи голоду… трохи невиліковної хвороби
В селі Кутиска Лановецького району на Тернопіллі 17 січня 1933 року в селянській сім’ї Антона та Ксенії Климишиних народився син Іван. Років 15 тому, в нашій розмові, Іван Антонович згадав світлий спогад, як в ранньому дитинстві в їхній хаті відбувалися репетиції церковного хору. Регентом був Вериківський, брат відомого композитора і автора першого українського балету Михайла Вериківського. Коли вже всі хористи порозходилися, його мама розповідала, що він ставав на місце диригента і починав диригувати уявним хором. Це захоплення привело Івана до церкви Різдва Пресвятої Богородиці у Кутисках у… піддячі. Там діда рідний брат дякував. В скорім часі, вже з 11-ти років став допомагати йому: спершу читав «Часи», а згодом – Апостола і співав Службу Божу. З тих пір, дякувАння й замилування в духовних речах, як і до церковного хорового співу супроводжувало його все життя. Втім, вже з дитячих літ доля приготувала йому серйозні і важкі випробування. Ходив у Печірнянську, Бугловецьку, Верещаківську та Лановецьку школи, долаючи по 8-15 км. Кожного дня, крім неділі. Про ті часи Іван Антонович розповідає таке: «Змалку, упродовж півтора року довелося ґаздувати на 5-ти гектарах орної землі: засівати, збирати зернові, обмолочувати та вести поставку за 14 км, – бо батько в армії. Окремо ж – щось продати, бо й податки на державу платити треба. Не завжди була своєчасна допомога від дорослих, та й скільки їх тоді в селі було, мама ж мала гіпертонію… Вкрай сутужно було з одягом і взуттям – майже зо всім». І ходьба до школи, і тяжка праця, і ота «сутужність» вилилась в 1945-му у плеврит, внаслідок якого ліва легеня міцно приросла до ребер. Ще через чотири роки лікарі виявили в Івана Климишина туберкульоз, який у ті часи був невиліковною хворобою. А тут ще того ж 1949 року здібного дев’ятикласника «попросили» з Лановецької середньої школи, бо не хотів вступити до комсомолу. Не зламався. На батьківському хуторі за 40 діб у квітні–травні 1950-го року самотужки пройшов всі предмети за 9-й і 10-й класи, і того ж року з 20-го травня екстерном здає екзамени у Львівській СШ № 8. Саме такий вихід з ситуації підказав йому односельчанин і дипломований фізик Іван Третяк. І він того ж року поступає у Львівський державний університет ім. І. Франка. Так як, перший семестр студентського життя був без стипендії, то мусів що три тижні добиратися на свій хутір за трьома–чотирма буханками хліба, малою торбинкою якихось круп та шматком сала. З 2-го курсу працював обчислювачем у Львівській астрономічній обсерваторії (ЛАО). Звільнився, бо зрозумів, що доцільніше витрачати час, даючи приватні уроки. Втім, як сумлінного студента Івана Климишина включали в експедицію для спостережень повного сонячного затемнення. Спершу, в лютому 1952-го, на станції, яка знаходилася під Ташкентом в Узбекистані, а згодом, через два роки, і в Білорусії під Новогрудком.
Наукова праця: «То була «каторга без конвою»
У жовтні 1958-го закінчується навчання в аспірантурі. Але вже з лютого аспіранта Климишина зараховано на половину, а з середини жовтня 1958-го – на повну ставку молодшого наукового співробітника для спостережень за штучними супутниками Землі. Упродовж 1958—1974 pp. Іван Антонович працює в обсерваторії Львівського державного університету. З 1961 р. – завідувачем відділу, з 1962 по 1970 pp. заступником директора з наукової роботи в цьому ж виші. У 27 років Іван Климишин – кандидат, а в 37 – доктор наук.
1974 року він переїздить до Івано-Франківська в Івано-Франківський педагогічний інститут (тепер – Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника), де обіймає посаду професора. За домовленістю з ректором Устенком, кожного року десь у кінці травня, він їде на батьківський хутір, щоб писати книжки. Така домовленість щодо наукової відпустки поновлюється з кожним наступним ректором. Це дозволяє найбільше розкрити його талант науковця. Зі 120 книг монографій, наукових та науково-популярних книг, які «породив» професор Климишин, 119 книг були написані, за його словами, на батьківському хуторі. Нагадаємо, що через два роки святкуватимемо також піввіковий ювілей наукової та викладацької праці Івана Антоновича у Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника.
Основні ж наукові праці доктора фізико-математичних наук Івана Климишина стосуються радіаційної космічної газодинаміки. Для характеристики стану газу з урахуванням ізотропного поля випромінювання він ввів газодинамічний показник адіабати, що істотно спростило визначення стрибків параметрів на фронті ударної хвилі. Отримав наближені розв’язки задачі про структуру зоряних ударних хвиль, дав оцінку протяжності зони іонізаційної релаксації за фронтом і зони прогріву перед фронтом ударної хвилі, що рухається в зоряній атмосфері. Вивів формулу для шкали висот, яка встановлюється в атмосфері зорі під дією періодичної ударної хвилі. Спільно з Б.І. Гнатиком отримав асимптотичну формулу, яка описує зміну швидкості руху ударної хвилі в неоднорідному середовищі з довільним розподілом щільності, вивчив межі застосовності наближених методів космічної газодинаміки. Виконав аналіз ефективності теплових хвиль як можливого механізму перенесення енергії, що вивільняється під час вибуху в надрах зір. Спільно з C.A. Kaпланом отримав низку рішень теорії нестаціонарного розсіювання світла в середовищі з рухомою межею. Втім всі ці наукові досягнення більше зрозумілі студентам та викладачам вузької спеціалізації. А ще за Совєтського Союзу у 1976–1984 pp. – заступник голови Ради підготовки астрономічних кадрів при AH CPCP. Науковцеві із Західної України, безпартійному, та ще й на такій посаді потрібно було сильно виділятись своїми талантами й розумом! Окрім цього, проф. Климишин очолював Спеціальну проблемну групу з історії астрономії при Астрономічній раді AH CPCP (1978— 1986рр.). Заслужений працівник вищої школи України (1988). Має орден «За заслуги» III ст. (2000). Його іменем названо астероїд 3653, відкритий 1979 р. М. Черних.
А ми ж тут згадаємо найбільш знакові монографії, наукові та науково-популярні книги Івана Атоновича: «Ударні хвилі в неоднорідних середовищах» (1972), «Астрономія наших днів» – чотири видання, одне з яких англійською, загальним тиражем 400 тисяч примірників, «Астрономія» (1983; 1986 — франц, у співавт), «Астрономія – підручник для ВНЗ», (1994; перевиданий у 2007 і 2010, у співавт), «Астрономія. Підручник для 11 класу» (2002, 2003; 2003, у співавт.), «Історія астрономії» (2000, 2006), «Астрономія вчора і сьогодні» – два видання, «Релятивістська астрономія» – чотири видання, «Календар и хронологія» (1981,1985,1990; 2001,2002 – укр), «Вчені знаходять Бога» (1993,1996,2004,2010), «Шкільний астрономічний довідник/словник» (1990, 2013, у співавт), «Зоряне небо України» (2003, 2005), «Карта зоряного неба» (2003, 2005, 2012), «Астрономічний енциклопедичний словник» (2003, співавт. і співредактор). Про цю книгу проф. Климишин згадує так: «Вкрай нелегко дався «Астрономічний енциклопедичний словник» (Львів. 2003), де було 18 співавторів, а Іван Антонович – відповідальний редактор. Думаю, вже тепер можу сказати: мабуть, ніхто не вірив, що цей задум Алли Корсунь (ГАО АН УРСР) колись буде реалізований. Тому й писали абияк і хтозна що. І справжня трагедія була в тому, що мені, як редактору, довелося текст доводити до належного рівня двічі. Я перекреслював цілі абзаци, писав нове. Здав у Київ. Через кілька місяців прислали вже ніби нову паперову копію. Але за правками зрозумів, що їх вносили абияк…»
Проф. Іван Климишин – автор понад 100 наукових статей. Педагог-астроном сказав своє вагоме слово і в питаннях освіти: підготував 7 кандидатів наук і консультував двох із них, які стали докторами наук, 35 разів опонував на захистах дисертацій, зокрема, 4 докторським. Окрім цього, прочитав більш як 1600 лекцій мешканцям Івано-Франківської, Тернопільської та Львівської областей.
Вчений-астроном, педагог, професор Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, член Міжнародного Астрономічного Союзу (1964), член Наукового Товариства ім Тараса Шевченка (1994), Почесний член «Просвіти» (1995) та Української Астрономічної асоціації (2000), Відмінник народної освіти (1982), нагороджений медаллю «Ветеран праці» (1985), орденом «За заслуги ІІІ ст.» (2000), премією «За видатний внесок в розвиток астрономії в Україні» (2003), медаллю Просвіти «Будівничий України».
Невиліковна хвороба і… віра
Про туберкульозні лікарні-санаторії він знає не з книжок. Особливо коли живеш з каверною в легенях, розміром з куряче яйце. Іванові Антоновичу авторитетно пророкували: «Без хірургічного втручання ти до 30 не доживеш!» І вже, мабуть, саме такі слова когось іншого могли вбити і без бацил. Професор Климишин пише: «Я ж за своє життя надивився й наслухався усякого… На превелике щастя, перед тим я пробув три місяці в хірургічному відділенні Тернопільської туб лікарні, де нас у палаті було 11, з них сім – із вкрай важкими післяопераційними ускладненнями. І за цей час надивився вияви тяжкого розпачу-жалю і зневіри в багатьох друзів по нещастю». Власне цей стан і став причиною написати у 1993 році книжку «Вчені знаходять Бога». Втім, він вважає «що у нас атеїзм, особливо із дуже грамотних голів, не викуриш і за 50 років».
Про релігію каже так: «Пройдений людством шлях доводить: у формуванні людської особистості, у підтримуванні фізичного і психічного здоров’я кожної людини вирішальну роль зіграла вся сукупність ідеалів, які визначала релігія. Вона була засобом збереження історичного обличчя народу, суттю душі народу. Я завжди вважав, що релігійність – справа інтимна і на цю тему «світській» людині висловлюватися «аж на площах» негоже. Але, побувавши 29 жовтня 1989 р. на перепохованні 524 жертв замордованих більшовиками галичан в урочищі Дем’янів Лаз (тепер район Пасічної в Івано-Франківську) і наслухавшись жахаючих ось таких спогадів: «в кутку камери стояло відро, заповнене вирваними людськими очима, відірваними вухами, а довкола ще й останки вкрай жорстоко мордованих жінок», дійшов висновку: мовчати було би підлістю. Опорою при формулюванні моїх «тез» у вкрай делікатному питанні «чи є Бог на світі?» віддавна були, зокрема, Послання Папи Павла VІ (1964 р.) та Енцикліка «Відкупитель людини» (1979 р.) Папи Івана Павла II, які я вже наводив у своїх брошурах. Ось головне з цих документів. Папа Павло VІ зазначив: «Кожна релігія несе в собі проблиски світла, які не слід ні зневажати, ні гасити…». А Папа Іван Павло II, згадавши інші, нехристиянські релігії, підкреслив: вони «також є плодом Духа Істини, який діє і за видимими межами містичного тіла Христового.. Релігії ці свідчать про те, що в одному напрямі, хоча й різними шляхами, рухаються надії людського духа, які проявляються в пошуках Бога». А ще, згадаємо тут Макса Планка: «Ніде, куди б не звертався наш погляд, яким би не був предмет нашого дослідження, ми не знаходимо суперечностей між релігією і природничими науками, ми швидше констатуємо їхню абсолютну гармонію в основних пунктах. Релігія і наука зовсім не виключають одна одну… Навпаки, вони погоджуються і доповнюють одна одну» та Альберта Айнштайна: «Вірую в єдиного Бога і з чистим сумлінням можу сказати, що ніколи не відчував симпатії до атеїстів. Людство без релігії перебувало б у варварському стані свого розвитку… Релігії, мистецтва і науки – це три вітки одного дерева. Усі ці устремління спрямовані до облагороджування життя людини».
Духовний світ і три максими Климишина
Потужний духовний фундамент Івана Климишина закладався ще в дитинстві. Він згадує: «На православній Волині якщо похорон, то Апостола читають на крилосі, але, коли родичі померлого хочуть більше його вшанувати, то служиться «Обідниця» — Служба Божа без євхаристійного канону. Апостола тоді читають над відкритою труною над головою покійника. Я таких Апостолів прочитав за життя, мабуть, 25 разів. Ще й, бувало, цілу ніч читав Псалтир біля покійника. Коли вам, 12-14 років, то звичайно, що це запам’ятовується і відбивається в подальшому на Вашому розумінні плинності й нікчемності нашого життя». Окрім цього, духовний спів ушляхетнює душу людини. Про український духовний хоровий спів Іван Антонович може говорити годинами: «Чого вартий покаянний Канон Андрея Критського чи Бахметьєвський «Ірмологіон» з його багатством народних мелодій!.. Коли я навчався у Львові, то регулярно ходив увечері на всі всенощні в суботи і неділі. Слухав, милувався, запам’ятовував, а з 1969 року, коли купив радіоприймач і магнітофон, збирав, записував, переписував, монтував духовні мелодії. І всі оці мелодії безперервно звучать десь там глибоко в мені. Коли я встаю рано до сходу сонця в селі, а мені бринить прокімен Різдва — «вся земля нехай поклониться Тобі і співає Тобі, Господи!» Се прекрасно! Ви розумієте, це дуже-дуже збагатило моє життя! Якраз в часи найбільшого мого розпачу, я бачив той розпач в сльозах моїх колєг, мене втішало і надавало сили звучання отих дорогоцінних духовних мелодій українських барокових композиторів Бортнянського, Веделя, Березовського»…
«Слава, влада, гроші — це все, вибачте, дурня. Є кардинальні речі, які ми повинні знати: нам дано розуміти що таке добро, що таке зло, і сказано дві тисячі років тому, як нам поступати — ухиляйся від злого, чини добро. А ось «правила», яких я дотримувався: 1) великий гріх бажати білого хліба, якщо тобі не шкодить чорний, 2) купувати цей хліб за гроші, які заробив своєю працею. І я ніде, ніколи, ні від кого не взяв ні копійки. Хоча й потреби бували неабиякі (зокрема – на ліки). 3) В жодному разі не жаліти себе! Але своїх ближніх запитувати: «Чим тобі допомогти?»
Одного разу Ректор ПНУ Ігор Цепенда скаже: «Професор Іван Климишин є добрим взірцем для всіх нас і яскравим прикладом для наслідування, як потрібно жити в гармонії зі світом і з собою, як досягти такого віку і такої продуктивності на науковій ниві. У 27 років – кандидат, у 37 – доктор наук, а був би членом КПРС – став би академіком НАН України, але свідомо обрана власна життєва позиція, стрижнем якої залишається глибока духовність, і нині викликає нашу глибоку повагу. Ваша постать надихає і нас в роботі над відновленням астрономічної обсерваторії на Прикарпатті». Але найбільше Іваном Антоновичем пишається кафедра, якій він віддав найкращі роки свого життя. Завкафедрою Ігор Ліщинський підсумовує: «Великий духовний світ професора Климишина, його феноменальні енциклопедичні знання, блискуче вміння подати складний матеріал зрозумілими засобами й мовою, тонкий гумор, надзвичайна приязна комунікабельність викликають щире захоплення у студентів і потужну мотивацію та непереборну жагу до нових знань, а у його колег-товаришів по кафедрі не менший захват і щиру приязнь. Цьогоріч, за побажанням солезіянта, святкування ювілею перенесено. Втім, і наш Ректор професор Ігор Цепенда, і викладачі нашої кафедри, фізико-технічного факультету, колеги, учні, друзі й приятелі ювіляра, хто у письмовому вигляді, хто в режимі онлайн – вже надіслали привітання з нагоди Дня народження, які ми викладемо у скорому часі на сайті кафедри й університету!»
З роси і води, Вам, шановний Іване Антоновичу!
Роман ІВАСІВ.
